с. Вінницькі Хутори

Село Вінницькі Хутори є адміністративно-територіальним центром Вінницько-Хутірської сільської ради. Землі Вінницько-Хутірської сільської ради розташовані в центральній частині Вінницького району в приміській зоні. Площа населеного пункту біля однієї тисячі гектарів, господарських площ біля двох тисяч. Чисельність населення сім тисяч дев'ятсот десять чоловік, дві тисячі сімсот п'ятдесят шість дворів, громадян пенсійного віку близько півтора тисячі, інвалідів Великої   Вітчизняної   війни   - тридцять   дев'ять,   сімнадцять   воїнів інтернаціоналістів (афганців), інвалідів дитинства - п'ятдесят один, тридцять чотири багатодітні сім'ї, дітей інвалідів - двадцять, тридцять шість учасників ліквідації аварії на Чорнобильській атомній електростанції.

На території села знаходяться заклади районного підпорядкування-будинок культури, розрахований на п'ятсот відвідувачів, школа естетичного виховання, будинок школярів, бібліотека.

Кілька десятків різного спрямування фірм, служб, товариств, організацій використовують територію населеного пункту.

В селі функціонують середня загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, приміщення якої збудовано в 1978 році, першим директором новозбудованої школи став Карпінський Іван Йосипович, учасник Великої Вітчизняної війни, учитель історії, активний організатор музею села. Функціонує медична амбулаторія, з нормою 63 відвідувань за зміну, дві аптеки, торгова мережа з 16 магазинів.

Населений пункт газифіковано, діє дві телефонні станції - телефонна колективна компанія „ВЕКО” з 1995 року на 500 номерів та цифрова телефонна станція „УКРТЕЛЕКОМ” на 400 номерів, відкрита у 2001 році. Протяжність доріг у населеному пункті сягає ста кілометрів, стільки ж і вулиць , шістдесят рейсів на день здійснюють автобуси між селом і обласним центром (маршрути № 176 та    № 177).

У грудні 2000 року колективне сільськогосподарське підприємство               ім. Т.Г.Шевченка реорганізоване, шляхом перетворення, в  ПОСП (приватне орендне сільськогосподарське підприємство) ім. Т. Г. Шевченка. Підприємство працює в кількох напрямках: городньо рільничому, вирощувані зернових та технічних культур і м'ясомолочному. Близько 500 громадян отримали земельну частку паю.

Прижились і активно функціонують   у Вінницьких Хуторах фермерські господарства. Близько двох з половиною тисяч громадян села мають підсобне господарство, використовуючи для цього біля шістсот п'ятдесят гектарів землі. Розводять і утримують велику рогату худобу, коней, овець, кіз, свиней.

Ґрунти, в основному, суглинкові опідзолені, та чорноземне - суглинкові. Рельєф території вузькохвилястий з вираженою балковою мережею. Майже половина села має рівнинну місцевість. Підґрунтові води залягають на глибині 10-15 метрів , в понижених місцях 0,5-1,5 метрів.

Вінницькі Хутори розташовані на південному сході від міста Вінниці. Ця територія не стала місцем для компактного проживання селян, так як ці землі були у приватному міщанському землеволодінні, тому і назву мали -Старі, Великі, Вінницькі Хутори. Південне східний регіон Поділля був менш заселений, ніж північне - західний у XIV -ХVІ ст., через регулярні наскоки турецько-татарських полчищ. Після підписання Люблінської унії 1569 року, коли Поділля увійшло в склад Речі Посполитої, починається перерозподіл земель між старими і новими власниками - магнатами та шахтою. За часів старости Олександра Калиновського утиски шляхти посилились . Тому громадяни поскаржились польському королю Владиславу IV, який боячись втратити певний захист своїх земель з боку турецько-татарських наскоків, в 1640 р. дає м. Вінниці і передмістю магдебурзьке право.

Напередодні другого поділу Польщі 1793 р. Великі Хутори, як і інші приміські  території , коли Вінницьким  старостою  був  князь  Станіслав Понятовський, входили до Брацлавського воєводства , Вінницького повіту.

На території Великих Хуторів діяв монастирський храм, тому , що на поч. ХVІІІ ст. з міста сюди були витіснені православні монахи. Цей монастир був уніатським або базиліанським. Храм був дерев'яний з трьома куполами. За розпорядженням представників базиліанського ордену, який знаходився в місті Дубни, храм в 1751 р. був закритий, а монастирська церква стала приходською. З 1884 року при церкві діяла церковно - приходська школа, а з 1894 року в приході відкрита школа грамоти.

До приходу відносились і села, які примикають до Великих Хуторів - с. Геталка, с. Кайдачиха, с. Тененки. Фактично вони були одним цілим з Великими Хуторами. І зараз ці історичні назви збереглися в словнику жителів с. Вінницькі Хутори.

Основним заняттям хуторян були: бортництво, пасічництво, рибальство, садівництво, городництво, овочівництво.

В 1917-1918 рр., коли в Російській Імперії і разом на Україні відбувалась революція, і самодержавство було ліквідоване, жителі Вінницьких Хуторів вирішили скористатись можливістю вийти з під юрисдикції міста Вінниці і перейти з міщан у селяни, І про утворення з них окремого сільського товариства з приєднанням його до Гавришівської волості Вінницького повіту, яка дала попередню згоду про подібне приєднання. 18 липня 1918 року Подільське Губернське по селянських питаннях    „Присутствие” довело до відома  жителів  Великих Вінницьких Хуторів під розписку: „І (из предместья г. Винницы - Больших Хуторов, населённих мещанами города Винницы образовались самостоятельное крестьянское общество с правом избрания сельських должностных лиц, и о пречислении этих  мещан в крестьяне".)

Активними ініціаторами виходу Вінницьких Хуторів з під юрисдикції міста Вінниці були її жителі: Лукіян Сич, Онуфрій Зеленько, Стефан Шаповал, Парфеній Дроб'язко.

У 1930 році у Вінницьких Хуторах організовано колгосп „День урожаю". Першим головою колгоспу обрано Тодоса Мусійовича Тарнауза.

В період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. проти німецько-фашистських загарбників з Вінницьких Хуторів брало участь   1816 чоловік. Повернулося з війни 593 чоловіки. 858 жителів села нагороджені орденами і медалям.

В боях проти фашистів відзначився житель села льотчик Петро Андрійович Матієнко (1915-]944р.р.), який на придбаному земляками бойовому літаку збив 17 ворожих винищувачів, за що удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

За вирощування високих урожаїв кок-сагизу в 1952 році голові колгоспу Юліану Антоновичу Надкриничному, ланковим Євдокії Андріївні Швець, Ганні  Дмитрівні Швець присвоєно звання Героя Соціалістичної праці.